Пройшло декілька днів. Сніг розтанув і вже почало просихати. В повітрі, як це буває, відчувався перший запах справжньої весни. Але земля ще була чорною, як і все місто. На скелястому півострові тіснилися руїни історичних будинків, а перед містом непорушно стояла могутня Стара фортеця. На щастя, вона вціліла, хоча й неповністю. Одна з башт, яка внизу біля річки, залишилася без даху. Колись в давнину з неї підземним ходом в фортецю доставляли воду, за що вона й отримала назву «Водяна». Глибокі тріщини вкривали Лянцкоронську башту. Від попадання німецьких снарядів напівзруйнованими залишилися башти Комендантська і Денна.
Вздовж фортеці в місто вела дорога. Бруківка вціліла і невдовзі шлях почали використовувати для міжміського сполучення. Перетнувши Замковий міст, перед очима відкривалася жахлива картина повоєнної розрухи. По праву сторону височів Тринітарський костел з трьома статуями на фасаді. На дорозі лежало розкидане каміння від попадання снаряда в кам’яну огорожу. Частина даху костелу обвалилася, а на горищі танули останні залишки снігу, повільно просочуючись дрібними краплями через купольне склепіння.
В центрі площі, оточеної звідусіль руїнами історичних будинків, одиноко стояла міська Ратуша. Частина балкону була розтрощена прямим попаданням снаряда. Навколо ходили люди. Це були місцеві, які після втрати свого житла поселитися у вцілілій частині першого поверху. Опалення не було, зате товсті стіни і міцні склепіння здавалися надійним захистом.
 |
|
Ратуша (1944 р.) |
Щоб краще передати повоєнну реальність, звернемось до спогадів, кардинально протилежних від тих, якими розпочинався розділ. Їх записав офіцер, колишній аспірат історичного факультету Московського університету Борис Тартаковський. Він на початку квітня 1944 року брав участь в бойових діях поблизу Кам’янця, після чого із своїм підрозділом рушив в напрямку міста:
«Прямо з [Нової Ушиці] їдемо до Кам`янця-Подільського. Чим ближче до міста, тим більше на шосе слідів німецького відступу. За Миньківцями ночуємо в невеликому селі. Вранці проїжджаємо Дунаївці – великий районний центр, місце зовсім недавньої впертої боротьби. Намагаюся порахувати число кинутих німцями автомашин. Сто, півтораста. Далі лічити набридло. Скоро Кам’янець. Обриси міста, оповиті синім серпанком, уже видно. Уздовж шосе, а подекуди і по боках від нього сотні покинутих німцями машин, згорілих, напівзгорілих, а подекуди і зовсім цілих. Місто вже перед нами, по розбитому шосе, насилу лавіруючи між величезними автобусами і вантажівками, ми вийшли на головну вулицю міста. Все кругом буквально забито машинами. Найрізноманітніших марок, кольорів і розмірів, цілі і спалені тісняться по краях вулиць, у провулках. Цілі провулки усипані паперами з штабних та канцелярських машин, папками, книгами, залишками харчів. Машини-майстерні, машини-канцелярії, машини-кухні, машини-стайні. І все це кинуто похапцем, не встигнувши знищити.
Уже десять днів, як взяте місто, а все ще мешканці й бійці риються в машинах і знаходять усе нові й нові трофеї.
Кам'янець-Подільський, точніше велика частина його, так зване Нове місто – ціле. Кілька зруйнованих будинків та вибите подекуди скло – ось і все. Цілі і театр, і інші великі громадські будівлі. Зате міст через річку підірваний, кажуть ще 1941 року. Щоб потрапити з Нового міста в Старе, треба їхати в об’їзд, дуже довгою та незручною дорогою… Тепер це місто смерті. Колись ці райони були населені здебільшого євреями. Німці спочатку перетворили Старе місто в справжнє гетто, а потім знищили і всіх його мешканців і саме місто. Гучно лунають кроки порослими травою майданами, безмовно дивляться розбиті вікна будинків, обривки шпалер ще видно на залишках зруйнованих стін. Рідко-рідко пройде людина, пробіжить заблукалий собака. Тиша. На одному з будинків штукатурка, яка відвалилася, оголила стару вивіску, часів, ще до [Першої] світової війни: «Г. Гітлер. Торгівля капелюхами». Дивно бачити це страшне прізвище в такому мирному поєднанні. Бідний єврейський комерсант Гірш Гітлер не знав, що десь у віденських нічліжках тулиться його однофамілець, який залляє потім кров’ю всю Європу.
 |
|
Домініканський костел (1944 р.) |
 |
|
Руїни будинків на Польському ринку (1941-1942 рр.) |
У Кам’янці-Подільську провели ми кілька днів. На розбитих машинах набрав я цілу купу книжок, зокрема писання всіх ватажків цієї зграї – від Геббельса до Дарре. Але часу розбиратися з цим було мало…
Пам’ятаю, що в місті залишилися великі склади з продовольством. Було чимало й спиртного. Солдати кидалися, передусім, на ці трофеї. Але що понесеш у речовому мішку, в «сидорі», як їх тоді називали? А поласувати всякою, на солдатський погляд, смакотою було неважко. А вже випити «заморського» вина тим більше. Пам’ятаю забавну сцену. Якийсь грунтовно підпилий їздовий наполегливо суне в морду свого коня відро, повне… повидла. Той відмахується, не виказуючи бажання закусити солоденьким, а її господар вмовляє його спробувати найласкавішими словами. Добре запам’яталася неймовірна кількість німецької техніки – її в такому обсязі раніше бачити не доводилося.
 |
|
Руїни будинків на вул. Татарська (1944 р.) |
Уранці 8 квітня ми виїхали з міста. Через Турецький міст, повз старовинні фортечні стіни, до переправи через Збруч – до кордону 1939 року, до старого австро-угорського кордону. О пів на п’яту ми досягли, нарешті, маленької річечки, на протилежному березі якої біліли вже будиночки колишньої польської прикордонної застави. Через Скалу, ту саму безвісну Скалу, яка стала раптово в центрі уваги газет, ми в’їжджаємо на огидне, вкрай покалічене шосе. Позаду залишаються червоні черепичні дахи і загострена вежа костелу. Повз не по-нашому одягнених селян, що працюють на шосе, ми їдемо далі на Захід».
Завершилась остання битва за Кам’янець. Свіжий випуск міської газети «Прапор Жовтня» повідомляв: «За час майже трьохрічної окупації Старе місто зруйноване на 95%». Але пройшли роки і славетне місто, як і раніше після кожної з битв, зуміло відродитися. Тепер Старе місто затишний мікрорайон, привабливий для туристів і гостей міста.
© Валентин Пагор,
кандидат історичних наук
науковий співробітник НІАЗ «Кам’янець»
