Корінна київлянка, Ірина Хорошунова (1913-1993), походила з дворянства. ЇЇ батьки проживали в одному з кращих будинків на Андріївському узвозі. Ірина росла ерудованою дитиною, захоплювалася живописом та поезією. Коли настали 1930-ті роки, матір репресували, а далі війна і розстріл німцями сестри.
У 1944 році життєві обставини закинули Ірину спершу в Проскурів, а потім в Кам'янець-Подільський. Все б залишилося забутим, якби не «Щоденник», який вона старанно вела на сторінках звичайного шкільного зошита. Пожовклий записник зберігся у фондах Національного музею історії України Другої світової війни. 37 сторінок рукопису розкривають унікальну історію визволення Кам`янця-Подільського єдиним сюжетом. В ньому записано:
26 березня, неділя
… Вчора ранок, 25 березня, був сірим, похмурим, але було тепло і зовсім сухо. Весь березень стояла тепла, майже весняна погода.
 |
|
Щоденник Ірини Хорошунової |
Можливо, в центрі міста було людно, але на Лагерній [сьогодні – вул. Гагаріна], де ми живемо, нікого не було. Сусіди і ми виходили тільки в двори, тому що все ближче була гарматна стрілянина. І часом постріли важких гармат зливалися в суцільний гул, а потім затихали. Ніхто не знав, що відбувається. Іноді вулицею пробігали німецькі чоловіки, притискаючись до парканів, тому що о п'ятій годині вечора можна було почути свист куль.
Потім годин після п'яти пролунало підряд три вибухи з боку центру міста. І все затихло. Було таке відчуття, що ми це вже колись пережили. Так, це було дуже схоже на те, що відбувалося в Києві у вересні 41-го. Тільки все було в зворотній проекції. Тоді йшли наші, а зараз наші тут, близько. І томливе очікування було змішано з великим хвилюванням, від якого все тремтіло всередині.
Ніхто не розмовляв. Всі сиділи разом. І всі напружено слухали й чекали. Почало сутеніти. Раптом хтось гучно застукав у вікно, і чоловічий голос сказав:
– Німці відступають через Руські фільварки.
І вістовий, який приніс таку звістку, побіг далі. Ось тоді я пішла. Незважаючи на вмовляння і занепокоєння оточуючих. Я вийшла з дому одна. Вийшла тому, що це було нестерпне, нестримне бажання – побачити своїми очима відступ ворогів. Адже тоді, 19 вересня сорок першого, я своїми очима бачила, як входили до Києва ці нелюди, а запечатані в броню машини, іменовані німецьким Вермахтом, принесли нам стільки неминущого горя. І сильним бажанням всі ці роки було, якщо доживемо, побачити, як побіжать під натиском радянських армій ці синьо-зелені мундири. Побіжать з нашої землі. І знову, знову з почуттям провини за те, що я живу, провини перед усіма тими, хто загинув в бою або в катівнях гестапо, з невідступним баченням кривавого Бабиного Яру, я йшла туди, де повинна була побачити відступаючих німців.
Крім мене, на вулицях, де я йшла, не було жодної людини. Ніхто не включав світла. Всі будинки були тихі і темні. Було так тихо, що дуже чітко відчувався свист куль. Деякі свистіли майже над головою. Але не було в мені навіть незначної крупинки страху. І природа немов завмерла.
Коли я дійшла до парку, вже добре стемніло, і зліва з боку Петроградської вулиці [вул. Лесі Українки] зовсім близько було видно пожежу якогось великого будинку. Зарево від нього я бачила ще відразу, як вийшла з дому. Коли я підійшла ближче, очевидно дах впав, і величезний стовп вогню і диму піднявся до неба.
З парку було видно, що щось горить на вулицях Петроградська і Московська. І ось я вийшла з парку та зупинилася, вражена незвичайним видовищем: обидві вулиці були суцільно забиті машинами, які горіли. Машини легкові і вантажні. Німецькі машини.
Біля них не було жодної людини. Їдкий дим і запахи горілої гуми, бензину та чомусь горілої картоплі і капусти наповнювали мертві вулиці. З обох боків стояли будинки з темними вікнами. І тиша, в якій раз по раз лунали невеликі вибухи, а стовпи іскор здіймалися вгору. Це, напевно, вогонь добирався до цілих ще машин. Навряд чи коли-небудь можна буде забути цю картину. Ззаду темні вулиці, зовсім темний парк. Абсолютна відсутність людей і незліченна кількість палаючих нерухомих машин, направлених очевидно геть з міста, в сторону Могилівської або Пушкінської вулиць.
 |
|
Німецька техніка на вул. Шевченка |
А далі кут вулиці Шевченка. І ось воно те, за чим йшла. Знову скупчилися машини, серед них деякі горіли. І німці, багато німців, солдат і офіцерів з божевільними очима.
Ясно було, що вони нікуди не можуть рушити. Машини, збиті впритул одна до іншої на бруківці і на тротуарах. І абсолютно нерухомі.
Цей «кортеж» закінчувався біля будівлі колишньої Маріїнської гімназії. І далі була тьма і тиша. Я стояла в тіні крайнього будинку на розі Олександрівської вулиці [вул. Соборна] і бачила все настільки чітко, немов присутня на виставі, яку грають переді мною.
Так, я бачила освітлені полум'ям палаючих машин перекошені тваринним страхом обличчя «світловолосих лицарів». Вони кидалися біля нерухомих машин і кричали. Вони все кричали, розмахували руками. О, це було гідне видовище панічної втечі і граничного страху.
Можна було повертатися додому. Будинок на Петроградській вулиці вже догорав. Було зовсім темно і так само безлюдно, коли повернулася додому. Всі хвилювалися, а я ні. Пекуча радість переповнювала мене. І немає у мене слів, щоб передати її силу.
Час йшов. Близько десятої години знову постукали у вікно. І знову добрий вістовий сказав:
– Спускайтеся в льох. На вулиці танки.
Ми всі спустилися в льох, захопивши з собою каганець. Дійсно, незабаром по вулиці прогримів танк. І, судячи по звуку, зупинився далі від нашого будинку тут же на Лагерній вулиці.
Ще через деякий час ми почули звук пострілу з того боку, де він стояв. І досить скоро постріл звідкись зліва від нас.
Агафія Хрисанфівна і Єлизавета Сидорівна плакали. Чоловіки сиділи мовчки. Нюся сиділа на сходах під самою лядою і слухала. А ми з Галею, кому розкажеш, не повірять: ми сміялися. Чому? Не знаю, але це був нестримний сміх, як нібито безпричинний. І ми ніяк не могли зупинитися. А Нюся злилася. Вона дуже сердилася на нас за те, що ми заважаємо їй слухати, який танк стріляє. Начебто можна було визначити за звуком «національність» танка.
Потім стріляти перестали. Танк знову прогуркотів повз наш будинок. Все затихло. І після двох годин ночі ми вибралися з погреба. Звісно, було не до сну в цю ніч. І тільки почало світати, ми з Нюсею вийшли у двір.
Повз нас швидким кроком йшли двоє чоловіків в темних куртках, з червоними пов'язками на рукавах і з автоматами.
– Що в місті?, – запитали ми.
– У місті наші, – відповіли вони.
Так ми дізналися, що Кам'янець звільнений.
Ознаменували ми наше звільнення тим, що в числі багатьох мешканців сусідніх будинків вирушили за трофеями в залишений німецький продуктовий склад.
Він містився в цегляній будівлі на резервуарних [вул. Симона Петлюри] навскіс від будинку Кулаєвих. Звичайно, ми були не перші, хто зазіхнув на залишене німцями.
Але нам дісталося: великий паперовий мішок сушеної цибулі, дерев'яне барильце кілограм в 12 якогось білого жиру, і, найцікавіше, – ковбасні заготовки. Вперше в житті ми побачили ковбасний фарш, можливо свинячий, начинений в оболонку з якогось штучного матеріалу замість натуральних кишок. Але це було просто диво – розжитися ковбасою. І Єлизавета Сидорівна тут же взялася за приготування трофейної їжі.
А ми з дідусем Андрієм Семеновичем пішли в місто. Знову тим самим шляхом, яким йшла вчора. Але тепер всюди було багато веселих, радісних людей. На вулицях, де вже догоріли німецькі машини, панувало пожвавлення.
Народ розбирав вміст уцілілих машин. Всі сторони сусідніх будинків, тротуари і бруківка були заляпані повидлом, тушкованою капустою і ще усякою їжею. Виявляється, серед машин були і кухні, і ось, коли все це горіло, ці «страви» від розірваних радіаторів «доварювалися», вибухали і розбризкувалися навколо.
 |
|
Німецька техніка на Карвасарах |
Дідусь залишився біля машин, а я знову вийшла на Шевченківську вулицю.
Там групами стояли люди і повідомляли один одному сумну новину. Один з командирів дивізії, яка звільняла Кам'янець, розраховуючи, що він уже в радянському місті, збирався голитися в кутовій кімнаті будинку на Шевченківській вулиці. Раптом незрозуміло звідки взялася куля і вбила його на місці.
Дізнавшись, що комендатура розташовується в приміщенні колишньої Маріїнської гімназії, я пішла додому. По дорозі якась жінка дала мені мішечок білого борошна. А дідусь повернувся додому з такими трофеями: він приніс підкладку, очевидно, від офіцерської шинелі з дуже хорошого сірого сукна і два хромових чобота. На жаль, обидва на одну ногу.
А далі події понеслися з ще більшою швидкістю. Перш за все, ми побачили німців вже в новому образі: по Лагерній вулиці вели полонених. Як швидко зіскочив з них весь їх лиск! Брудні, зарослі, жалюгідні, вони брели, не піднімаючи очей, не дивлячись на нас. На головах солдатів були намотані хустки. Офіцери також значно потьмяніли. А найдивовижніше було те, що їх конвоювали молоді хлопчики в кожушках, у вушанках, з автоматами в руках, такі всі міцні, кремезні, переважно невисокого зросту. І такі всі молоденькі, немов хлопці зі шкільної лави. Знову якийсь вражаючий контраст: чоловік двісті полонених, як нам здавалося, вели чоловік дванадцять-шістнадцять наших хлопців. Ми ще не знали, які саме війська визволяли Кам'янець.
Була середина дня. У кімнаті, що виходила вікнами на Резервуарну і Лагерну вулиці, стояло стареньке піаніно.
І ось Галя почала грати (адже у всіх був піднесений, збуджений стан). Вона грала одну за одною улюблені радянські пісні. Коли ж вона заграла «Ведь не даром много песен о любви поётся», її гру перервав різкий стук у вікно. І двоє військових, наших, радянських, попросили дозволу увійти.
– Ми прийшли на пісню, – сказали вони.
Як усі ми були їм раді! Але сумні вони були. Той, що по старше і мужніший, Василь, виявився начальником розвідгрупи. Молодший, тоненький Саша – боєць з цієї групи. Вони розповіли, що їм потрібно було йти в розвідку.
Ніхто не знав, що велике угруповання німців ще перебуває в районі ринку. Було їх п'ятеро. Нічого не підозрюючи, вважали, що йдуть по звільненому місту. І раптом опинилися майже в самій гущі німців.
Коли побачили небезпеку, обнялися всі п'ятеро і, подумати тільки, заспівали саме цю пісню, яка тільки що грала Галя: «Ведь не даром много песен о любви поётся».
Ось розкажи кому-небудь, не повірять, що може бути такий збіг.
Дуже сумно і страшно. Трьох їхніх товаришів убили на місці. А їм двом вдалося втекти. Таке було важке перше знайомство з нашими визволителями. Василь попросив чогось випити. Шинель у Саші була розірвана на боці. Їх посадили, чим могли пригостили. Галя стала зашивати Сашину шинель. А ми з Нюсею пішли в комендатуру.
В комендатурі товпилося було народу, військового і цивільного. Стояли молоді і літні чоловіки. Коли ж ми підійшли до столу, за яким сидів капітан, не знаю, комендант міста чи ні, сказав:
– А ось і перші жінки прийшли.
Нас запитали, хто ми за фахом. Коли дізналися, що я художниця, відразу ж хотіли доручити мені писати гасла на стінах будинків. Але нас це не влаштовувало. Ще на самому початку окупації ми дали слово, якщо тільки доживемо до звільнення, йти працювати в госпіталь, на найважчі роботи. Тільки так я можу в своєму становищі. Ну а Нюся, ще в липні 1941 року працювала в госпіталі і ніколи не забувала про обпалених в танках, яких все привозили і привозили в перші дні війни. Тому ми відразу сказали, що просимо направити нас у госпіталь.
– Будь ласка, – сказали нам. – Там дуже потрібні люди.
Ідіть в приміщення міської лікарні, в ній організовується госпіталь.
І ми пішли. Знову біля згорілих машин.
В майбутньому госпіталі панувала ще повна розгубленість. Справа в тому, що німці вивезли все обладнання і весь інвентар лікарні. Взагалі порожні палати, без єдиного ліжка і тим більше матраців, подушок, ковдр, білизни. Підлоги в палатах порівняно чисті, фарбовані і чомусь всі засипані соломою. Але зовсім порожньо у всіх приміщеннях.
Ми прийшли, коли там спішно писалися в багатьох примірниках звернення до населення з проханням допомогти госпіталю ліжками, ковдрами і необхідною білизною. Нас зарахували санітарками. Завтра до восьмої ранку ми мали вийти на роботу.
Зараз, коли я дописую ці рядки, вся наша добровільна комуна розбрелася по своїх місцях. Не знаю, хто засне, а хто ні. Пройшов перший день нашого визволення. А серце ніяк не заспокоїться. Воно стукає весь час не тільки в грудях, але і в скронях, і в горлі…
© Валентин Пагор,
кандидат історичних наук
науковий співробітник НІАЗ «Кам’янець»
