Пам’ятник Т .Г. Шевченку, вул. Проскурівська, 40, м. Хмельницький, 29001

   Пам’ятник Т. Г. Шевченку на вул. Проскурівській, 40 у м. Хмельницькому - пам’ятка монументального мистецтва місцевого значення, охоронний № 2625-Хм, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України відповідно до наказу Міністерства культури і туризму України від 13.07.2009 № 521/0/16-09 [16].

   Розташований у центральній частині міста на території скверу імені Тараса Шевченка - пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення [18] і найстарішого міського громадського парку, в кварталі обмеженому вулицями Проскурівською, Володимирською, Героїв Майдану і Грушевського. Даний квартал знаходиться в «Центральному історичному ареалі м. Хмельницького» та в Комплексній охоронній зоні пам’яток центральної частини міста згідно Історико-архітектурного опорного плану м. Хмельницького [11, с. 159, 174; 15].

   Місто Хмельницький впродовж своєї історії носило назви Плоскіров, Плоскиров, Проскуров, Проскурів, а з 1954 р. - сьогоднішню назву [6, с. 387; 19, с. 479]. Постановою Кабінету Міністрів України від 25.06.2001 № 878 занесене до Списку історичних населених місць України [17], адже перша письмова згадка про нього міститься у привілеї 1431 р. польського короля і великого князя литовського Владислава ІІ Ягайла про надання шляхтичу Янові Чанстуловському права на тримання села «... Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі» [5, с. 21-22; 6, с. 387; 7, с. 3]. Донедавна перша писемна згадка датувалась 1493 р., коли поселення було занесене до «Подимного реєстру Подільського воєводства» [14]. Впродовж ХV-ХVІІІ ст. місто було королівською власністю і передавалось у володіння знаним шляхетським родинам Бедрихів, Гурських, Влодеків, Лянцкоронських, Конецпольських і Замойських [7, с. 4; 11, с. 11, 13,17-18, 20-23; 22, с. 54].

   В сер. ХVІ ст. отримало статус міста і магдебурзьке право (1566), стало центром Плоскирівського староства [6, с. 387-388; 7, с. 4; 22, с. 54]. Під час української національної революції (1648-1676) та османської окупації (1672-1699) зазнало значного спустошення, а його укріплення були зруйновані Після повернення Поділля до Речі Посполитої (1699) економічне відновлення та розвиток міста відбувались повільними темпами і впродовж XVIII ст. воно залишалось невеликим містечком [6, с. 388; 7, с. 4; 11, с. 22-24].

   Після приєднання Поділля до Російської імперії (1793) місто стало казенним маєтком і повітовим центром (1795) Подільського намісництва, згодом - губернії. Тоді ж російська влада змінила його назву на Проскурів [6, с. 388; 7, с. 4]. Хоча Плоскирівське староство було передано фельдмаршалу російської армії графу Івану Гудовичу, саме місто залишилось у володінні Констанції Замойської [11, с. 27; 22, с. 55].

   На поч. ХІХ ст. Проскурів займав територію правого берега р. Плоскої при впадінні у р. Південний Буг та річковий острів, які поєднувались мостом. Мав вільну планувальну систему і невпорядковану забудову, яка зосереджувалась навколо ринкової площі в межах колишніх міських кам’яно-земляних укріплень і вздовж поштових шляхів на Летичів та Кам’янець-Подільський, а також попри берегову смугу р. Південний Буг [8; 11, с. 28].

   Після пожежі 1822 р, яка знищила майже всі будівлі міста, Подільським губернським землеміром Вікентієм Рудлицьким і архітектором Будівельного комітету МВС (1812-1832 рр. - орган містобудівного регулювання та управління архітектурно-будівельною справою) Вільямом Гесте складений на засадах регулярної розпланувальної системи генеральний план Проскурова, який в 1824 р. був затверджений російським імператором Олександром І [6, с. 388; 7, с. 8; 8; 11, с. 29-30]. Згідно цього плану на вул. Олександрівській (колишньому поштовому шляху на Летичів), ближче до виїзду з міста, було влаштовано Хлібну площу, яка стала основним місцем проведення торгів та ярмарків. В 1888 р. міська влада перенесла головну торгову площу на пустир неподалік вокзалу на східній околиці міста, а звільнену територію віддала 46-му Дніпровському піхотному полку, який тут перебував тут до переїзду у нові казарми в Дубове у 1982 р. Торгові крамниці і склади були пристосовані під казарми підрозділів. В 1895 р. Проскурівська міська управа прийняла рішення створити на цій території міський сад. До 1902 р. тривали роботи по його облаштуванню: розібрано частину споруд, встановлено огорожу, розплановано алеї і висаджено дерева. Згодом, у 1913 р. споруджено дві альтанки і влаштовано дитячий майданчик [7, с. 25; 11, с. 150-151; 20, с. 21-22, 24].

   В часи Української революції (1917-1921) Проскурів тричі був місцем перебування Уряду УНР і Директорії. З встановленням радянської влади Проскурів став окружним (1923-1930), згодом - обласним центром (1941) [6, с. 388]. Тоді ж міський сад перейменовано в «Парк культури і відпочинку ім. Михайла Коцюбинського». В 1940 р. в його північній частині, з боку вул. 25 Жовтня (сьогодні - вул. Проскурівська), зведена будівля кінотеатру ім. Чкалова (нині - ім. Т. Г. Шевченка). Під час Другої Світової війни позаду кінотеатру ховали загиблих німецьких, згодом радянських солдат. В кін. 40-х - поч. 50-х рр., кін. 60 - поч. 70-х рр. ХХ ст. проведені реконструкції парку, зокрема були знесені одноповерхові будівлі кін. ХІХ ст. по вул. Кірова (сьогодні - вул. Володимирська), перенесені могили, влаштовані фонтани і дитячі майданчики, висаджені декоративні дерева і кущі. В 1992 р. відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку, а сам парк перейменували в сквер ім. Тараса Шевченка [7, с. 26-27; 11, с. 151].

   Перший пам’ятник Т. Г. Шевченку у місті встановили на початку бульвару на вул. Шевченка в 1959 р., проте під час реконструкції вулиці у 1981 р. його демонтували [9, с. 212; 12, с. 150; 21] . Наприкінці 1980-х рр., незадовго до розпаду СРСР, національно-патріотичні організації м. Хмельницького неодноразово піднімали питання про встановлення пам’ятника Кобзарю у місті. Нарешті, за вимогою міської депутатської фракції Народного руху України, Хмельницька міська рада народних депутатів прийняла рішення четвертої сесії від 29.01.1991 № 22 «Про встановлення пам’ятників Богдану Хмельницькому та Т. Г. Шевченку в м. Хмельницькому». Виконком міськради визначив місце для пам’ятника в середині парку, ближче до його східної межі, хоча громадськість міста пропонувала встановити перед головним фасадом кінотеатру. 9 березня того ж року під час мітингу-свята з нагоди 187-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка на місці спорудження майбутнього пам’ятника у сквері був встановлений пам’ятний знак - камінь з червоного граніту із викарбуваним написом «На цьому місці буде встановлений пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку». 19 грудня 1992 р пам’ятник великому українському поету, художнику, громадському діячу і генію українського народу Тарасу Шевченку був урочисто відкритий [9, с. 215-216; 10; 12,с. 151-153].

   Пам’ятник розташований в східній частині скверу і замикає перспективу головної поперечної алеї (від вул. Грушевського). Викарбуваний із сірого граніту. На низькому подіумі встановлений високий постамент - неправильної форми і грубо оброблена кам’яна брила, із якої «виростає» постать поета в повний зріст, що вирізняється лаконізмом і відсутністю деталізації. Портрет реалістично відтворює риси зовнішності. Шевченка зображено у зрілому віці з наслідуванням його традиційної іконографії: високе чоло, густі насуплені брови, довгі вуса, що прикривають міцно стиснуті уста, голова повернута вбік. Одягнений у кожух, на голові - висока смушкова шапка. Правою рукою опирається на палицю, ліва - схована у кишені. На передній стороні постаменту напис накладними бронзовими буквами, що відтворює підпис поета.

  Автори пам’ятника - знані українські скульптори Іван Зноба (задум), Валентин Зноба (реалізація) і архітектор В’ячеслав Громихін [9, с. 215; 11, с. 148].

   Зноба Іван Степанович (15.10.1903-10.09.1990) - український художник, скульптор. Засновник династії українських скульпторів: батько Валентина Зноби і дід Миколи Зноби. Закінчив Київський художній інститут (1941). Член Спілки художників СРСР (з 1945). Брав участь у мистецьких виставках з 1939 р. Персональні виставки у Варшаві (1955), Києві (1988). Працював у галузі станкової і монументальної скульптури. Використовував камінь, дерево, бронзу. Майстер соцреалістичного портрету. Стиль вирізняється монументальною виразністю, реалістичною манерою, змістовністю і багатоплановістю у розкритті психологічних образів. Автор пам’ятників Т. Г. Шевченку в Дніпропетровську та Хмельницькому, «Остання п’ядь землі» - в Ужгороді, монументів «Воїн-визволитель» та Революції в Києві. Роботи зберігаються в Національному художньому музеї України, Національному музеї Тараса Шевченка, Одеському національному художньому музеї, Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, Сумському художньому музеї ім. Никанора Онацького, Дніпровському художньому музеї та ін. [2; 4].

   Зноба Валентин Іванович (10.01.1929-07.08.2006) - видатний український скульптор. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1945-1947), Київський художній інститут (1953). Член Спілки художників СРСР (з 1955), згодом - Національної спілки художників України. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1963), народний художник УРСР (1979), лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1996). Засновник і академік Академії мистецтв України (1997). Народний депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання (1985-1990). Учасник багатьох всеукраїнських, всесоюзних і закордонних виставок з 1951 р. Персональні виставки у Києві (з 1963 р.), Осло (поч. 1990-х рр.), Единбурзі (1996), Лондоні (1997), Парижі та Афінах (2006). Працював у галузі станкової і монументальної скульптури, портрета. Використовував камінь, дерево, метал. Творчість відзначається тяжінням до образно-філософських узагальнень, експресивного композиційного вирішення, монументальності і багатофігурності. Автор скульптур на фасадах будівлі Верховної ради України, меморіалів «Букринський плацдарм» і «Дарницький концтабір» у Києві, монумента Слави в Хмельницькому, пам’ятників Миколі Островському у Шепетівці, Джону Мюїру у Данбарі, Джону Наперу в Единбурзі (Великобританія), Василю Порику в Енен-Льєтарі (Франція) та ін. Роботи зберігаються в Національному художньому музеї України, Національному музеї «Київська картинна галерея», Національному музеї Тараса Шевченка, Національному музеї-заповіднику української військової звитяги, Дніпровському художньому музеї, Запорізькому художньому музеї, Житомирському обласному краєзнавчому музеї, Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї та інших музеях України, Великої Британії, США, Японії, Франції, Греції, Італії, Норвегії [2; 3].

   Громихін В’ячеслав Михайлович (29.03.1942) - архітектор. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1970). Член спілки архітекторів СРСР (1973), згодом - Національної спілки архітекторів України. Працював архітектором в інституті «Діпромісто», заступником головного архітектора м. Хмельницького (1970-1975), головним архітектором проектів Херсонської філії інституту «Укржитлоремпроект» (1975-1979), головним архітектором м. Херсона (1979-2002), радником міського голови Херсона з питань архітектури (2002-2006), головним архітектором проектів ВАТ «Херсон-Діпромісто» (2006-2009). Автор герба м. Хмельницького (1971). Серед реалізованих проєктів у м. Хмельницькому кінотеатр «Сілістра» (1974), Меморіальний комплекс на Військовому кладовищі (1985), монумент Вічної Слави (1988, разом з архіт. Є. Перехрестом, скульп. В. Знобою), у м. Херсоні - Генплан Херсона (1985, співав.), забудова центральної частини міста (1985-1995), пам’ятник жертвам тоталітарного режиму (1992, разом з скульп. Є. Бондаренком), реконструкція собору Стрітення Господнього (1998). Автор альбому «Архітектура. Живопис. Графіка» (1992). Персональна виставка у м. Херсоні (2007). В 2024 р. позбавлений звання почесного громадянина м. Херсона за співпрацю з російськими окупантами [1; 13].

Учений секретар                                                                       Лариса РУДЮК

НІАЗ «Кам’янець»

Джерела та література

1. Громихін В’ячеслав Михайлович. Херсонаська міська рада: веб-сайт. URL: https://miskrada-ks.gov.ua/pro-kherson/pochesni-gromadjani-mista/hromykhin-v-iacheslav-mykhajlovych/ (дата звернення 28.04.2025).
2. Гурнак Віталій. Династія світової слави. Іменем закону. 2012. 22 груд. URL: https://archive.ph/20121222174724/http://www.archive.imzak.org.ua/index.php/home/m1232954049 (дата звернення 25.04.2025).
3. Дірова В. М., Тихонюк В. М. Зноба Валентин Іванович. Енциклопедія Сучасної України [електр.ресурс] / редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. НАН України, НТШ. К.: Ін-т енциклопед. досл. НАНУ, 2010. URL: https://esu.com.ua/article-16868 (дата звернення 25.04.2025).
4. Дірова В. М., Тихонюк В. М. Зноба Іван Степанович. Енциклопедія Сучасної України [електр.ресурс] / редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. НАН України, НТШ. К.: Ін-т енциклопед. досл. НАНУ, 2010. URL: https://esu.com.ua/article-16869 (дата звернення 25.04.2025).
5. Єсюнін С. М. До питання про найдавнішу згадку міста Хмельницького. Місто Хмельницький в контексті історії України: матеріали наук. конф., присвяч. встановл. дати «1431 рік» датою найдавн. згадки про Хмельницьк. в іст. докум. Хмельницький, Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2006. С. 20-
6. Єсюнін С. М. Хмельницький, обласний центр. Енциклопедія історії України: Т. 10. Т - Я / редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін. НАН України, Інститут історії України. К.: Вид-во «Наукова думка», 2013. С. 387-389.
7. Єсюнін С. М. Прогулянка Проскуровом. Історичні нариси. / Хмельницьк. обл. краєзн. музей, Центр дослід. іст. Поділля Ін-ту іст. НАНУ. Хмельницький, 2008. 160 с.
8. Єсюнін С. Розбудова Проскурова після пожежі. Ye.ua.02.вер. URL: https://ye.ua/istiriya/6388_Rozbudova_Proskurova_pislya_pozhezhi.html (дата звернення: 12.04.2025).
9. Звіт пам’яток історії та культури України: Хмельницька область. м. Хмельницький. Книга перша / ред. тому: І. Трунова, В. Лукашук, С. Шпаковський та ін. Хмельницький: ФОП Мельник А. А., 2019. 280 с., іл.
10. Історична довідка про факт підняття у місті Хмельницькому синьо-жовтого прапора в березні 1991 року. Хмельницька міська рада: веб-сайт. URL: https://www.khm.gov.ua/uk/content/istorichna-dovidka-pro-fakt-pidnyattya-u-misti-hmelnickomu-sino-zhovtogo-prapora-v-berezni (дата звернення: 24.04.2025).
11. Історико-архітектурний опорний план м. Хмельницький з визначенням меж і режимів використання зон охорони пам’яток та історичних ареалів. Пояснювальна записка / ген. дир. А. І. Звіряка, наук. кер. Л. В. Томілович, ГАП Л. О. Апостолова-Сосса. К., 2016. Т.1. 198 с.
12. Календар знаменних і пам’ятних дат Хмельниччини на 2022 рік: реком. бібліогр. довід. / Департ. інформ. діяльн, культ. та реліг. Хмельницьк. облдержадмін; Хмельницьк. ОУНБ; Хмельницьк. міськ. орг. НСКУ. Хмельницький: ФОП Стрихар А. М., 2021. 168 с.
13. Курбаткіна С. Д. Громихін В’ячеслав Михайлович. Енциклопедія Сучасної України [електр.ресурс] / редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін. НАН України, НТШ. К.: Ін-т енциклопед. досл. НАНУ, 2006. URL: https://esu.com.ua/article-31985 (дата звернення 28.04.2025).
14. Подимний реєстр Подільського воєводства 1493 року. Літопис Скали: веб-сайт. 2018. 14 груд. URL: https://litopys-skaly.blogspot.com/2018/12/1493.html (дата звернення: 14.04.2025).
15. Про затвердження містобудівної документації «Історико-архітектурного опорного плану м. Хмельницький з визначенням меж і режимів використання зон охорони пам’яток та історичних ареалів: рішення сорок другої сесії Хмельницької міської ради від 17.06.2020 № 86. Хмельницька міська рада: веб-сайт. URL: https://www.khm.gov.ua/uk/content/pro-zatverdzhennya-mistobudivnoyi-dokumentaciyi-istoryko-arhitekturnogo-opornogo-planu-0 (дата звернення: 14.04.2025).
16. Про затвердження науково-проектної документації щодо меж і режимів використання зон охорони пам’яток та історичних матеріалів та занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України: наказ Міністерства культури і туризму України від 13.07.2009 № 521/0/16-09. Wikimedia Common URL: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:%D0%9D%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7_%D0%9C%D0%9A%D0%A2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_%D0%B2%D1%96%D0%B4_13.07.2009_%E2%84%96_521-0-16-09.pdf (дата звернення: 14.04.2025).
17. Про затвердження Списку історичних населених місць України: Постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 878. База даних «Законодавство України». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/878-2001-%D0%BF (дата звернення: 14.04.2025).
18. Про розширення природно-заповідного фонду області: рішення двадцять другої сесії Хмельницької обласної ради від 21.03.2002 № 11. Wikimedia Commons. URL: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:%D0%A0%D1%96%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A5%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8_%D0%B2%D1%96%D0%B4_21.03.2002_%D1%80._%E2%84%96_11.pdf# (дата звернення: 14.04.2024).
19. Торчинська Н.М., Торчинський М.М. Словник власних географічних назв Хмельницької області. Хмельницький: Авіст, 2008. 549 с.
20. Церклевич В. С. Автентичні риси розвитку торгівлі у Правобережній Україні XIX – поч. ХХ ст.: провінційний Проскурів. Економіка та суспільство. 2019. № 20. С. 19-
21. Янча О. Про пам’ятники Шевченку у Хмельницькому. Чому місто 11 років було без Кобзаря. Всім.юа. 31 бер. URL: https://vsim.ua/Retro/pro-pamyatniki-shevchenku-u-hmelnitskomu-chomu-misto-11-rokiv-bulo-bez-10682211.html (дата звернення: 28.04.2025).
22. Proskurów. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Т. ІХ. Warszawa: Druk «Wieku», 1888. S. 53-57.